Будь-хто на його місці давно б здався. Але – не він. Доля переселенця з Луганщини Федора Романова вражає. Сирота від народження, подолав лейкемію, утік від «гарячого» Донбасу. Зазнав багато горя, зневіри і байдужості. Щоб прогодувати донечку і дружину, навчився писати картини без рук – ротом, і продавати їх.
Весною 2014-го, коли на Сході розривалися снаряди, й ворог безперестанку гатив по населених пунктах, Федір зібрав лише дитячі речі й вирушив подалі від війни. Тоді Романови думали, що повернуться додому в Лутугіне через місяць. Минуло чотири роки, і тепер їхня домівка – село Дослідне на Носівщині.
Тато

Федору Романову минулого вівторка виповнилося 29. Він – головний годувальник у сім’ї. Дружина Олена – найперша його помічниця і вдома, і в творчості. Семирічна донечка Кіра – сенс всього його життя.
– У дитинстві в мене не було прикладу того, як це – бути татом, – розповідає Федір. – Батьки лишили мене в пологовому, через мою хворобу, я народився з діагнозом артрогрипоз. Можна сказати, без робочих рук і ніг. Виріс в інтернаті для дітей-інвалідів. У вісімнадцять, після закінчення школи, мене чекав геріатричний будинок, де я мав провести все життя. Але я навчився малювати, тримаючи пензлик ротом, і вступив до Луганського профтехучилища на художника-дизайнера, де й познайомився зі своєю Оленою. І у нас народилася дівчинка, Кіра.
Коли він уперше її побачив – злякався. Вона була така маленька, як лялька.
– Не знав, що з нею роботи, – продовжує. – Та потім швидко всьому навчився – у дружини була післяпологова депресія, і попервах доглядати і піклуватися про доню довелося мені. Також нам допомагала бабуся Люда, мама Олени. А ще я тоді відчув відповідальність. Про себе вже не думаєш, насамперед – про доньку. Де заробити, аби її виростити. Намагаєшся максимально зробити все, щоб їй було добре. Заради Кіри ми звели на Луганщині будинок, зробили там ремонт. Допомагали друзі і волонтери, яких знав ще з часів життя в інтернаті. Але почалася війна… Для безпеки доньки, а їй тоді було лише три роки, ми з дружиною лишили житло і переїхали на Чернігівщину. Знову довелося все починати з нуля. Та все це можна пережити, головне, що над головою мирне небо, ми всі разом і донька здорова!
Татко боявся, що дитина народиться з дефектом. Проте завжди думав: «Щоб не сталося, вона – моя донька, і я її не кину». Федору здається, що він зміг би встати з візка на ноги, якщо б побачив, що хтось її ображає. Його зачепити важко, а якщо Кіру – то це вже зовсім інше.
– Навчаю її бути самостійною, щоб уміла все робити, – каже тато. – З першого класу Кіра сама ходить до школи і назад. Вона вже може прибирати в кімнаті, помити посуд. Разом готуємо піцу. Найбільше нам смакує з ковбасою і сиром. Розказую і показую, як варити суп чи борщ. Також Кіра любить казки. Колись я їй читав, тепер вона мені. А ще ми ходимо до крамниці, купую їй все, що просить. Любимо подорожувати. Усією сім’єю їздили до Херсона, Скадовська, Львова, часто буваємо в столиці.
Федір хоче, щоб донька побачила світ, спілкувалася з цікавими людьми, з дітьми, адже сам до виходу з інтернату був позбавлений такої можливості.
Хвороба
Йому було чотирнадцять, коли почалися кровотечі з носа. По п’ять-шість разів на день текла кров, ніби із крана вода. Зробили аналізи і виявили лейкемію, це коли кров просто не згортається. Федора направили у Херсон на лікування. Десять місяців він лежав у лікарні, проходив хіміотерапію. Поряд з ним перебували діти разом з батьками, а він – один.
– У той момент я особливо почував себе сиротою, – згадує чоловік. – Інколи було дуже важко боротися з болем і самотністю, але я старався не впасти духом і навіть жартував з лікарями. Пам’ятаю, студенти-практиканти дивувалися: «Йому ж боляче, а він посміхається!» Не хотів когось обтяжувати, і сам, з крапельницею, пересувався коридором. Вирішив – поки можу рухатися, буду це робити. Під час лікування багато чого переосмислив. Побачив своє життя, так би мовити, збоку. Хто вважає, що в інтернаті погано, не бачив онколікарні, де страждають і помирають діти. Я чомусь запам’ятав одну дівчинку Поліну, їй було всього півтора року. Вона вижила, але вже ніколи не матиме дітей. Я теж вилікувався, хоча ледь не вмер, мене врятували у реанімації. Вижив для чогось.
Хвороба відступила у 2005 році. Наразі Федір на здоров’я не скаржиться.
Полотна
Важко уявити, що чіткі лінії образів та плавні градієнти Федір Романов зображує завдяки тому, що тримає пенз­лик зубами. У своїх роботах не повторюється і не копіює чужих стилів. Кожна картина неповторна. Він каже, що малює емоціями. Зображує пейзажі, портрети, останнім часом захопився іконописом.
– Мені не одразу вдавалося намалювати, – каже художник. – Проте завдяки впертості, досягав того, чого хотів. У своїй майстерності я прагну постійного самовдосконалення і розвитку. Не хочу писати двох подібних картин. Мені приємно, коли люди, розглядаючи мої полотна, можуть подумати, що дивляться на творчість зовсім різних художників.
Творчість приносить Федору задоволення і заспокоює. Пише і не помічає часу. Каже, головне, щоб ніхто не відволікав. Йому подобається працювати в тиші. Полюбив масляні фарби, у них багато життя, і картина виходить живою.

Який художник не мріє про персональну виставку? У Федора вона відбулася у Львові! Організували її без відома автора полотен. Телеканал ZIK зв’язався з друзями художника і взяв у них його картини. Виставка для Романова була приємною несподіванкою, у Львові він саме проводив майстер-клас. Експозиція вразила всіх!
– Це неабияке досягнення, – продовжує митець. – А ще одне – виступ на сцені Оперного театру в Києві. Волонтери запросили мене на відкриття православного фестивалю «Покров». І вже в залі виявилося, що мене чекало нагород­ження. Ми всією сім’єю вийшли на сцену, нас вітали, подарували гроші на будівництво, ми згодом звели кімнату для Кіри. Але я не вважаю, що вмію робити щось особливе. Серед моїх друзів-інвалідів дуже багато талановитих людей.
Нинішнього літа Федір Романов у скаутському таборі під Києвом проводив художні майстер-класи для дітей. Розповідав їм про живопис, показував різні техніки. Раніше митець навчав тільки дорослих, тож це був новий досвід.
– Мені дуже сподобалося працювати з дітьми, це те, що я хотів би робити в житті, – зізнається чоловік. – Наразі знайти хорошу роботу непросто, реалізувати себе в селі – також. Тож я в активних пошуках. Тим часом доводиться часто їздити до столиці і продавати свої картини. Соціальної допомоги, яку платить держава, на все не вистачає…

Дім

За останні чотири роки Романови так і не наважилися поїхати на Луганщину. Там лишилася жити єдина Кірина бабуся Люда. На Носівщину теща Федора приїздила нещодавно, на день народження зятя. Навезла подарунків своїм найріднішим!

А вони пригощали свою дорогу маму і бабусю тим, що виростили на власному городі. Цьогоріч сім’я вперше обробляла ділянку, садили картоплю під трактор. Федір нав­колішки сапував грядки, виривав бур’ян, підгортав. У будинку, на подвір’ї та садку чоловік пересувається без сторонньої допомоги, на колінах. Якщо треба в магазин чи ще кудись – на електровізку.
– Урожай вродив добрий! – посміхається господар. – У нас свого льоху немає, тож «орендували» його у сусідів. Може, колись і собі зробимо. З господарства – собака породи чіхуахуа, котик і папуга. Ми – люди міські, хоч і живемо в селі.
Місцеві кажуть, що колись давно у цьому будинку була конюшня, потім школа. А нині тут чотири квартири, одна з них – Романових. Є всі комунікації, ванна і вбиральня.
– Заселилися спочатку як квартиранти, потім викупили. Тоді це були дві кімнати і кухня. Хазяїн допоміг зробити в будинку туалет, наші матеріали, його робоча сила. Потім ми прибудували ще кімнату, коридор і художню майстерню. Звичайно, не я особисто бетон мішав. Допомагали друзі-волонтери, благодійники, односільчани. Наймали й будівельників.
Вдячний їм усім!
У Федора Романова перша робоча група інвалідності. На Луганщині він працював за спеціальністю дизайнером на одній фірмі. Мав постійний заробіток. На Чернігівщині ж доводиться тільки малювати картини на замовлення. З Дослідного електричкою возить свої роботи в Київ. Та хіба ж щодня наїздишся?!
– Ми щасливі, що б не сталося! – з посмішкою каже Федір. – Знаєте, з народженням Кіри я все частіше думаю: як можна взагалі лишити свою дитину? Навіть, якщо інвалід. Я б погодився жити в інтернаті, тільки б батьки приїздили. Хоч разочок, більше не треба. На свято… Та цього не було. Я їх за життя бачив всього чотири рази. Тепер підтримувати з ними стосунки не хочу. Я вже дорослий, і мені треба дбати про свою сім’ю.
Ми довго розмовляли з унікальним художником, і він постійно казав: «Я – такий, як усі». Не такий, кращий від нас. Так сильно любити життя і дорожити ним можуть одиниці. Тож, якщо вам здається, що все погано – згадайте Федора і його історію. Щастя є!

Лариса Галета,
ГАЗЕТА ДЕСНЯНКА·ЧЕТВЕРГ, 27 СЕНТЯБРЯ 2018 Г.