Єфросинія Миколаївна Кухар нинішнього жовтня відзначила поважний 105-річний ювілей. Ця жінка – є найстаршою у Носівській об’єднаній територіальній громаді.Про це повідомляє прес-служба Носівської міської ради.І хоч ювілярка, на жаль, вже слабує, бракує сили підніматися з ліжка, проте її зігріває увага та турбота доньки Галини, яка доглядає матір.Про долю цієї жінки хоч книгу пиши. І не тому, що життєвий шлях у неї довгий, а тому що випробувань на ньому випало, вистачить не на одну людину, та й чи зміг би кожен пройти його так достойно, як ця звичайна жінка?У їхній родині завжди поважали працю. Тому так боляче було батьку Єфросинії, який почувався розтоптаним після розкуркулення. В кого ж забирали надбане, у селян, які мозолями дбали про добробут власних родин, землю любили, не бачили світу божого від роботи. Ні, його не розкуркулили, його зламали: він не витримав, помер.Тому вже з чотирнадцяти років вона знала, що таке справжня доросла робота. Змалку вона порядкувала у господарстві панянки Софії, яка врятувала їх у голодний 33-й рік. Знаючи, що мати у дівчинки хворіла, харчували малу краще за інших робітників, щоб вистачило і для мами. Здавалося тільки пережили голодні роки, знову біда – тепер війна. Єдину годувальницю фашисти забрали. Дівча кинулося навздогін і таки другодні привела корову назад: знайшла у сусідньому селі, гукала, а вона почувши голосок своєї юної господині, втекла з чужого хліву. Отак і жили.Не зчулися, як з маленької дівчинки, Єфросинія виросла у тендітну, милу дівчину. Тільки ось задивлятися не було кому, всі її хлопці пішли захищати рідну землю і не повернулися з боїв. А може то просто доля в неї така, тільки судилося їй стати дружиною вдівця, Федора Кухаря, який повернувся з фронту. Потрапивши в полон, він неодноразово тікав. Щоразу були облави, загиблі. Сталася прикра помилка і в родину Федора надійшла похоронка про його загибель. Горе незміриме для батьків, дружини, яка лишилася з чотирма маленькими дітьми.Але… Переплакали, пом’янули і… намагалися жити далі. У війну напевне, біль втрати притуплювався. Та коли через півроку Федір, після звільнення полонених повернувся додому, мати не впізнала, а дружина, прибігла з поля, як почула, побачила свого коханого живого і…померла. Це було дуже страшно, але треба було жити далі, виховувати дітей, яким треба була мама. І нею стала Єфросинія. Федір, певно, і не сподівався, що ця тендітна, швидка до будь -якої справи дівчина, зможе полюбити його дітей, а тоді і його.Він її також любив, до останньої хвилини свого життя, турбувався, жалів, а діти, навіть у 85 років називають мамою, жодного разу не відчувши, що їх четверо і троє спільних – нерідні. Вони були як справжня сім’я – велика, дружна, працьовита. Всім давали толк, любили, поважали. Щоправда хвороба рано забрала батька, а ось Єфросинії Миколаївні віку Бог додав, певно за тих сиріт, яким вона стала мамою.Та й надбала вона чимало рідні : тринадцять онуків, шістнадцять правнуків, п’ять праправнуків. Для всіх вона – найрідніша бабуся, яку спішать привітати вже напердодні і в той день. Хтось телефоном, хтось приїде. Вона всім рада, бо її серце, дарма, що вже прожило 105 років, так само сповнене любові і добра.