3 квітня у селі Володькова Дівиця Носівської ОТГ у приміщенні сільської бібліотеки започаткував свою роботу історичний альманах «Моє село».
Нагоди для цього видались слушні та приємні.  По перше, День дитячої книги, по друге, передача бібліотекам села та школи двотомника «Село» автора Миколи Тимошика. Автор – професор, уродженець села Данина нинішнього Ніжинського району. Книгу передали представники одного з агропідприємств, яке орендує довколишні землі. Сам захід відбувся за участі та підтримки виконуючого обов’язки старости села Миколи Павленка.
Частина видання присвячена Володьковій Дівиці, адже колись Данина належала до Володьководівицької волості.
Під час проведення презентації
До того ж, цього року Володькова Дівиця святкуватиме свій ювілей – 390 років з часів першої писемної згадки. Тож за чотири віки у селі склались свої традиції, обряди, самобутність.
Учениці місцевої школи представили до уваги театралізоване дійство в якому оспівували історичне минуле села. Розповідали про цікаві історичні пам’ятки і події.
Розповіли і про історію заснування та назви села. Колись селом проходив чумацький шлях і єдиний трактовий шлях. Чумаки зупинялися на нічліг біля корчми шляхтича Володкевича. Легенда говорить, що у шляхтича була дуже вродлива донька, заїжджі переповідали про її вроду і називали Володькова дівиця. Звідси пішла і назва села.
Пам’яткою села є також Лащиха – рукотворна гора пана Лаща. Проте, можливо що це курган часів Скіфії. Ще й досі переповідають літні люди, що гору застосовували для спостереження і попередження про татарські набіги. На горі стояла вежа та діжка з дьогтем, коли вдалині з’являлись ординці – діжку підпалювали. Монголо – татари в Сулаці влаштували стоянку баскаків, що збирали данину, з тих часів закріпилась і сама назва Сулак з тюркського означає су – вода, лак – зелений . У ці часи більша частина жителів переселилась до Ніжина, а село зазнало великих руйнувань і було спустошене. Землі села невдовзі були заселені вільними козаками. Пізніше у селі стояла козацька сотня Ніжинського полку війська Запорізького. Володькова Дівиця збагатіла: тут з’явилися сукновальня, гуральня, діяло 16 млинів – вітряків, пізніше в селі побудували цегельний завод.
У 1770 році Катерина ІІ подарувала частину села Петру Румянцеву – Задунайському. Селом володіли російські князі Долгорукови та Голіцини. Дівичани часто чинили супротив, коли у них урізали землі чи збільшували повинності, бо звикли вільно господарювати на власних землях.
У радянські часи село дістало назву Червоні Партизани.
У  часи Другої Світової війни загинуло 1206 жителів села. І це тільки орієнтовні втрати. Точної кількості загиблих та замордованих не знає ніхто.
У 60-х роках минулого століття в селі налічувалося більше 9 тисяч жителів. Місцеві селяни працювали у колгоспах. Вирощували високі врожаї, були серед передовиків соціалістичного виробництва.
А тепер історія набирає нового витка і їм, молодим дівичанам, творити майбуття. Тільки від низ залежить яким воно буде для цього великого українського села.