6 грудня святкує свій 100­ річний ювілей шанована людина в Ніжині Катерина Павлівна Гриценко (дівоче ­ Мазур). Непроста, як і той історичний період, що вона прожила, доля цієї жінки. Багато довелося пережити і хорошого, і лихого. Воля до життя, любов до праці, природжений оптимізм були їй вірними супутниками. Попри свій поважний вік Катерина Павлівна цікавиться подіями в світі і на все має власну думку. Її по праву можна називати живою легендою. У пам’яті довгожительки до найменших подробиць збереглися події власного життя, історії Ніжина та Ніжинщини та спогади про людей, які вже відійшли за межу вічності. 32 роки ювілярка присвятила викладацькій діяльності. Працювала в Ніжинському училищі культури та мистецтв ім. М.Заньковецької (тоді називався політичний технікум), читала зарубіжну літературу, античну в педагогічному інституті.Раніше ми писали: Найстарша жителька Ніжинського району відсвяткувала свій 105-річний ювілейУ день ювілею Катерину Павлівну привітали представники влади, долучились до вітань члени президії ради міської організації ветеранів України на чолі з головою Ларисою Алексєєнко, директор коледжу культури та мистецтв імені Марії Заньковецької, голова Громадської ради Володимир Дорохін, ветеран Великої Вітчизняної війни та праці, Почесний громадянин Чернігівської області, боєць партизанського з’єднання «За Батьківщину» (1941—1943), учасник бойових дій ВВв у складі ІІІ Прибалтійського фронту (1944—1945), полковник у відставці Петро Крапив’янський.Гості подякували ювілярці за неоціненний внесок у розвиток рідного міста, побажали здоров’я, спокою, мирного неба.

Історія життя Катерини Павлівни

Народилася Катерина Павлівна у селі Берестовець Борзнянського району. В родині Мазурів було четверо дітей, Катерина ­ наймолодша. В 1934 році, закінчивши Берестовецьку школу на відмінно, її та ще чотирьох однокласників­хорошистів без іспитів зараховують до Ніжинського медтехнікуму (нині медичний коледж). Та її однокласники пішли на робфак педінституту, то й вона на медика не захотіла. «Виплакала» свого атестата та була зарахована на 3­й курс робфаку. Після закінчення вступила в інститут на філологічний факультет. Закінчивши філологічний факультет Ніжинського педінституту, поїхала за призначенням працювати у село Тарасівку Вінницької області, де в місцевій школі викладала українську та російську мови. 20 червня 1941 року вона вирушає у відпустку до рідного села. Проїздом через Ніжин вирішили заночувати в тітки. Вранці Катерина захотіла ще й забігти до рідного вузу. Та коли ступила на поріг закладу, побачила суєту. Запитала в одного з студентів, що трапилося, та почула відповідь: «А Ви разве не знаєте? Война!».Дівчина стрімголов мчить до рідного Берестовця, а там вже оголошено загальну мобілізацію.Разом з односельцями її мобілізували до трудової армії рити окопи. Працювали багато, без сну та відпочинку. А вже у вересні село захопили фашисти. І його мешканці відчули на собі всі прояви окупаційного режиму. Молодь села разом з героїнею нашої розповіді об'єднується для того, щоб помститися загарбникам. Однією з перших диверсій підпільної групи було руйнування моста через річку Смоляж. Взимку 1941-­1942 рр. через село йшло багато наших солдат, які самостійно виходили з оточення, втікали з фашистського полону. Не знаючи дороги, вони потрапляли до рук поліцаїв. Катерина Павлівна згадує: «Ми допомагали нашим, виводили за село та розповідали, якою дорогою краще пройти непоміченими, щоб наздогнати свою частину. Таким чином нам вдалося врятувати сотні наших людей. А коли за селом з літаків скидали газети «За Радянську Україну», збирали їх і розповсюджували у Берестовці та в сусідніх селах. Читаючи листівки, люди дізнавалися правду про стан наших військ на фронті».На початку 1942 року німці почали примусово вивозити молодь до Німеччини. Забрали і Катеринину сестру Уляну. Її разом з 50­ма молодими односельцями погнали на медкомісію до Ніжина. Катерині вдається випросити знайомого лікаря Михайла Люта, аби той написав у довідці, що Уляна непридатна. Поліцаї відпускають браницю, але з наказом з’явитися через 2 тижні знову. Уляна, аби не втрапити до рук фашистів, переховувалася то по клунях, то по скирдах.А Катерина лишається у Ніжині. На «московському мосту» вона випадково зустрічається зі своїм однокурсником Віктором Тищенком та Яковом Батюком. Після розмов ті запропонували їй роботу зв'язкової. Вона влаштувалася в німецький госпіталь, що розташовувався в будівлі педінституту. Там вона на кухні чистила картоплю. Дані отримувала від Галі Солодовник, яка володіла німецькою мовою і працювала в самому госпіталі санітаркою. Катерина зв’язківцям переказувала отримані дані про місцезнаходження та приблизну кількість німецьких військ, розташованих у Ніжині. Катерина Павлівна згадує: «На цей час серед працівників шпиталю було кілька членів Ніжинської підпільної організації ­ Віра Смолянчук, Костянтин Кривець, Галя Солодовник. Прибираючи у палатах, вони чули розмову солдат та офіцерів, цікаву інформацію переказували мені, а я передавала її іншим підпільникам».На квартирі Катерини Павлівни три молодих дівчини ­ сама господиня, Галя Солодовник та Женя Батюк ­ наражалися на смертельну небезпеку, прослуховуючи радіоприймач, вмонтований в ікону. З перших днів окупації, згідно з наказом коменданта Ніжина, під страхом смертної кари мешканці мусили здати радіоприймачі. Все, що чули дівчата, записували на листівки, які згодом розповсюджували по місту.За наказом Я. П. Батюка був налагоджений зв'язок з партизанським об'єднанням «За Батьківщину», яке діяло у носівських лісах під командуванням І. М. Бовкуна. Всі відомості, що збирали по крихтах підпільники стосовно розташування та чисельності німецьких військ, через зв'язкового передавались партизанам, а від них ­ на «велику землю».На початку 1943 року фашисти почали активний пошук підпілля. В організацію під керівництвом Я.П.Батюка був засланий агент. В червні­липні почались арешти. 6 липня 1943 р. була арештована Катерина Павлівна та відправлена до Чернігівської в'язниці. Її звинуватили у зв'язку з партизанами, а потім у підпільній роботі. «Я заперечувала усі звинувачення, але фашисти не вірили і жорстоко мене били», ­ згадує Катерина Павлівна (про ті страшні часи у неї на згадку лишилися шрами). ­ Разом з іншими заарештованими я знаходилася у камері смертників. Але нас не встигли розстріляти. Підійшли радянські війська, фашисти поспішно тікали. Так доля подарувала нам життя. Два дні пішки йшла до Ніжина. Дійшовши, сховалася у свого дядька по вул. Липіврізька. Напередодні 15 вересня в місті було галасно. Німці метушилися, а я все вилазила на драбину та дивилася в бік інституту, переживала, чи його не підірвали. Тоді стало тихо­тихо… І тут радісна звістка: наші, наші йдуть! Радості не приховували! Плакали, обнімалися!».Так Катерина Павлівна лишилася в Ніжині. 32 роки присвятила викладацькій діяльності. Працювала в Ніжинському училищі культури та мистецтв ім. М.Заньковецької (тоді називався політичний технікум), читала зарубіжну літературу, античну в педагогічному інституті. Її любили студенти, колеги поважали. Вона вела активне громадське життя, член первинної ветеранської організації «Партизани та діти партизан», брала участь у всіх патріотично­виховних заходах, які проводились в освітніх закладах міста. Була засідателем в суді, працювала по сумісництву коректором та секретарем в газеті «Радянський Ніжин» («Ніжинський вісник»). У 1946 році вийшла заміж за учасника Другої світової війни Петра Григоровича, з яким познайомились раніше. Разом звели будинок, виховали доньку Людмилу та сина Сергія. Радість Катерини Павлівни ­- четверо онуків та двоє правнучат. 15 років тому овдовіла.На запитання, у чому ж секрет її довголіття, Катерина Павлівна відповіла: «Завжди говорила правду. Чужого не брала. Не заздрила та любила студентів, як своїх дітей».Автор: Тетяна Марченко Ніжинська міська газета "Вісті". Фото автора