Євангельське читання 2-ї неділі після Пасхи розповідає про те, як Христос появлявся серед Своїх учеників після Воскресіння. Апостол Фома, який був відсутній при такому явленні Спасителя сказав, що не повірить у Його Воскресіння, поки не вкладе пальця свого у Христові рани. І наступного разу, коли Спаситель постав перед Фомою,  той повірив, Ісус сказав йому: ти повірив, тому що побачив Мене; блаженні ті, що не бачили й увірували. Людину, коли та в щось не вірить, часто називають  Фомою невіруючим. Але саме Святе Письмо так апостола Фому не називає, більше того, Христос не осуджує, що апостол Фома сумнівався. І це нормально. Для людини мати сумнів це нормально. Також нормальним є укріплювати віру певними знаннями. Як ненормальність є крайність, коли людина ні в кого не вірить, тобто є атеїстом, такою ж ненормальністю є інша крайність – сліпа віра, або фанатична віра. Як перше так і друге позбавлене здорового глузду і до Бога не наближає.

Важливо, що коли апостол Фома впевнився у Воскресінні Ісуса Христа, він сказав: Господь мій, і Бог мій! Ось в чому повинна проявлятися віра, у визнанні Бога і Господа. І не просто у словесному визнанні, а треба зробити так, щоб Бог був центром нашого життя. Треба, щоб Бог став і точкою відліку і кінцевою метою, і самим процесом прямування до Бога. Все наше життя має підпорядковуватися Богу, як Тому, Який панує у нашому житті і керує нашим життям.

Тепер поглянемо на власне життя. Прокидаючись вранці, чи коли лягаємо спати, з якими думками ми це робимо? Про що думаємо чи мріємо? Про Бога чи про щось інше? І так, проживаючи кожен день, про Бога згадуємо у кращому випадку тільки на Пасху. Але, якщо ми маємо віру і називаємо себе християнами, кожного дня маємо промовляти: Господь мій і Бог мій. А свідченням такої віри є те, що Бог є смислом нашого життя.