Микола Тимошик,доктор філологічних наук, професор, журналістЯк районні газети Ніжинської округи боролися з релігійними почуттями селян Українці нині живуть передчуттям одного із світлих і обнадійливих у християнському світі свят - дня воскресіння Ісуса Христа. Щоправда цьогорічний Великдень позначений печаттю тривоги й непевності від несподівано прийшлої біди. І то видається тепер як попередження, як розплата за нашу нерозважливість і за наше безпам’ятство. Водночас це і нагода оглянутися у день вчорашній. У ту недавню пору, коли прийшла з Москви безбожна комуно-більшовицька влада робила все, щоб підрізати корінь нашої предковічної духовності, вірий культури. Вона прагнула знищити стрижень, який ідентифікував нас як самодостатню націю. Наше українське, народне чужа народові влада принижувала, нівелювала, витравлювала різноманітними засобами.З-поміж таких засобів денаціоналізації чи не найефективнішою була місцева преса. Перегорнемо сторінки кількох рідкісних на сьогодні підшивок районних газет колишньої Ніжинської округи тієї мракобісної пори 20-60-х років минулого століття. На їхніх шпальтах прихована та зловісна «печать епохи».«Навіщо нам її пізнавати?» - запитає наш сьогодні зневірений і зневажений багатими й захланними політиками-керівниками звичайний українець? А щоб не повторювати помилок батьків і дідів. Щоб прозріти.Повернути свою національну гідність. Почати думати. І діяти. Шатурський храм напередоні ВеликодняНаступ безбожників Розправившись із Українською автокефальною церквою, пік відродження якої припав на початок 20-х років, влада найперше взялася за підростаюче покоління. Ще від доби непу уся країна вкрилася мережею представництв створеної в Москві Спілки Войовничих Безвірників. Відповідно гуртки безвірників організовуються чи не в кожному класі сільської школи. Видається масив антирелігійної літератури (передусім брошури, плакати) пишуться примітивні за формою але викривальні за змістом п’єси, у яких висміюються священики, паплюжиться церква, зневажаються духовні цінності. Засновуються і видаються масовими накладами антирелігійні газети: в Москві – «Безбожник», у Києві з 1925 року – українськомовний «Безвірник». Так ініціювалася владою акція зречення священників від сануМісцеві редакції газет повсюди підключалися до боротьби з релігією як «опіумом для народу», як також і з іншими «пережитками минулого». Особливо заповзятливо виконувала настанову свого партійного засновника в цьому питанні редакція ніжинської окружної газети«Нове Село». Так, упродовж 1928 року чи не в кожному числі віднаходимо щось в’їдливе і викривальне у бік церкви та її прихильників. Ось характерний приклад. У першому числі нового, 1928, року, що побачило світ напередодні одного з найголовніших свят усіх християн світу - Різдва Христового, вміщено великий за обсягом матеріал Я. Ковальчука «Різдво служить куркулям». Тут намішано багато ідеологічної полови і щодо народження Ісуса Христа, і щодо обрамлення цього свята українським національним колоритом – кутею, щедрівками, колядою, «Маланкою», «Козою», засіванням на зорі осель земляків житом-пшеницею. Те, що формувалося століттями, до чого душа українців завжди розкривалася і розквітала, радянська газета бездоказово шельмує і зневажає. Текст пересипаний огульними звинуваченнями, політичними лозунгами і лайливою лексикою. Чого вартує, скажімо, ось такий посил: «Попи не те що з «козою», а з чим завгодно злигаються, щоб тільки зберегти своє панування та допомогти куркульні та буржуям. Отож, виконання різдвяних звичаїв суперечить новому побуту та соціялістичному будівництву». В іншому місці цієї статті читаємо таке: «Різдвяне ненажертво та пияцтво шириться серед селян ще й тому, що до різдвяних свят закінчують відгодовувати худобу і птицю, яких часто нікуди дівати». Так і напрошується запитання: чи цей автор статті був колись у селі, і чи бачив у стайнях господарів за радянських часів стільки живності, якої «не було куди дівати»? Стаття закінчується таким грубим окриком: «Геть різдвяні свята з їх нікчемними попівськими звичаями та забобонами!». Сількоріз Шатури проти вечорниць і Святого АндріяУ числі за 7 січня того ж року, «Нове Село» продовжує знущатися над релігійними почуттями селян. Цього разу автор за підписом «Яскравий» заповзявся доводити, що радянській молоді не варто справляти «якогось там Андрія». Йдеться про давню традицію, що заведена була в українських селах: 13 грудня «гадати» на Андрія. А після того гадання молодь, зібравши у складчину напередодні певну суму коштів, також у відповідності зі звичаями пращурів відзначала вечорниці. Автор засуджує такувипробувану віками форму проведення сільською молоддю дозвілля як вечорниці: йому все мерещаться на тих вечорницях лише «горілка та бешкети». Список службовців культу по Лосинівському районуЯк показове протиставлення пережиткам минулого, він акцентує увагу читача на вчинку членів хорового гуртка при хаті-читальні в селі Шатура, які «пішли іншим шляхом». Зібравши гроші на складку «на Андрія» (по 150 крб. кожна), вони вирішили віддати цю суму сількорові, щоб той передплатив їм «Наше Село». «Почули про це інші дівчата, - пишеться в газеті, - та й собі загомоніли: краще б і ми віддали свої «паї» на газету, ніж справляти якогось там «Андрія». Щоправда, деякі хлопці казали: навіщо мені та газета…». Похваливши шатурських дівчат за таку політичну свідомість, газета робить висновок: «Може б, і по інших селах дівчата зробили б так, як у Шатурі, – тоді наша селянська молодь поволі кидала б погані звичаї і за допомогою газети та книги ставала культурнішою». Список службовців культу по Носівському районуУ храмах – зерносклади Ще гострішим і цинічнішим виглядає наступ на церкву та вірних від початку 30-х років. Знищується низка видатних пам’яток української сакральної культури. Напередодні перенесення столиці радянської України із Харкова до Києва на береги Дніпра для оглядин щодо місця розташування радянських і партійних установ приїздять тодішні компартійні керманичі України Косіор і Постишев. Та їх не зачарувала краса золотоверхого Києва. В ній вони побачили ознаку «попівства і пережитків минулого», загрозу ствердженню пролетарського обличчя столиці. Саме ці діячі прийняли тоді злочинне проти цілого українського народу рішення про знищення Михайлівського золотоверхого, Миколаївського воєнного та ще низки храмів, які століттями були не лише архітектурними окрасами древнього Києва, а й оберегами духовного життя українців. Території і приміщення низки великих монастирів передаються на потреби радянських установ. Величезна кількість церков у районних центрах та селах різних областей України також руйнується або перетворюється в сільські колбуди (колгоспні будинки) чи склади. У газетних публікаціях цього періоду проглядається твердіша рука партії щодо посилення антирелігійного виховання трудящих, зокрема необхідності енергійнішої відсічі «темним силам» в агітаційній діяльності. Такий посил був викликаний виявленими на місцях фактами про нібито не дозволені владою бесіди церковників із вірними про причини труднощів радянського будівництва в цілому та колгоспного зокрема. Тому, скажімо, лосинівська районна газета «Ударний Труд» в одній із аналітичних статей акцентує увагу на такому: «Проведення антирелігійної роботи – невідкладне завдання усіх радянських робітників, войовничих безвірників, комсомольських і профспілкових організацій. Треба розкрити перед масами справжнє обличчя релігії, роз’яснити її контрреволюційну роль».«Слуги народу» обирали для своїх кабінетів… монастирі Відчуваючи брак матеріалів на цю тему, районні газети практикують передруки пропагандистських статей із московських видань, частіше, журнальних. Так, той же лосинівський «Ударний Труд» від 16 липня 1937 року починає подавати, з продовженням у кількох наступних числах, запозичену із московського журналу «Власть Советов» (ч. 8 за 1937 рік) колективну статтю кремлівських ідеологів «З минулого і сучасного церкви». Змістову домінанту крупного заголовка підсилює набраний великими літерами підзаголовок відомої цитати Лєніна «Релігія – опіум народу». Ось головні смислові акценти цієї викривальної публікації: попи у громадянську війну виступали на стороні ворогів трудящих; у білогвардійських частинах «Полків Ісуса» були священики; участь священнослужителів у танкових частинах білих; чому монастирі і попи боролись у лавах контрреволюції; церкви і їх штати; притулки митрополитів і єпископів.Втім, виходило так, що, викриваючи не завжди богоугодну мораль окремих церковників, влада мимоволі викривала й свою аморальність та вже стверджену за попередні роки звичку створювати матеріальні блага та побутовий комфорт передусім для себе, а не для трудящого люду. Задумаймося над такими статистичними даними, які черпаємо із цієї публікації. Йдеться про те, як радянська влада використала колосальне майно і приміщення конфіскованих монастирів. Із шкільних підручників, вуст лекторів та агітаторів десятиліттями постійно торочилося одне й те ж: всі палаци багатіїв та нечесно нажиті маєтності монастирів передавалися винятково під потреби трудящих. У тому, що насправді так не було, переконуємося саме з цих статистичних даних. Так, згідно з цифровим фактажем «Власти Советов», який передрукувала лосинівська райгазета, на ту пору по всьому СРСР було конфісковано 1159 храмів та монастирів з усіма прибудовами до них. Втім, «під потреби трудящих» було віддано лише… 50 приміщень: для санаторіїв і здравниць – 48, родильні приюти та доми дитини – 2. У цілому це складало трохи більше чотирьох відсотків конфіскованого. А куди використані інші 96 відсотків? Запам’ятовуємо: - радянські установи – 207, - військові установи - 188, - установи соціального забезпечення – 168, - установи наркомосу -197, - установи наркомздорову – 349. Іншими словами, все це було передано в безроздільне панування «слуг народу», під теплі й затишні кабінети радянського чиновницького апарату, який зростав, як гриби після дощу. І вже зовсім облудним виглядає рішення влади розміщувати в церквах і монастирях… концтабори та тюрми для ув’язнених. Таких «об’єктів» було 14. Сценарій наступу на віру пращурів писався в МосквіРоки 1957-1964 можна вважати другим періодом, після 30-х років, посиленого наступу влади на церкву. За вказівкою з Москви насильно ліквідовується значна кількість церковно-релігійних установ – парафій, монастирів, семінарій. З особливою затятістю і цинізмом влада наступала на віру сільського населення. Цинізм такого наступу полягав у тому, що в партійно-радянській пресі інформація про закриття сілких храмів та перетворення їх або в зерносклади, або в осередки культурного проведення вільного часу молоддю (будинки культури) подавалися так, нібито це здійснювалося на прохання самих мешканців сіл. Упродовж 30—30-х років більшовицька партія набула в цьому неабиякого досвіду. Кругом, у найголовніших осередках місцевих громад (сільських радах, колгоспах, школах) були розставлені надійні кадри. Це зазвичай приручені різними матеріальними й моральними заохоченнями партійні та комсомольські активісти, які за кличем рідної партії готові були не на словах, а на ділі виконати будь-які її нові розпорядження. Адже всі тоді були перейняті ідеєю будівництва щасливого комуністичного майбуття. Могутня партійна пропаганда через розвинену мережу преси і радіо здебільшого результативно доносила цю ідею до свідомості мільйонів трудящих мас. У Данині, як і в багатьох селах краю, драматичні події довкола закриття найголовнішого спадку пращурів – зведеної 1883 року п’ятикупольної красуні церкви розгорталися за єдиним сценарієм, написаним у високих партійних кабінетах. Сценарій цей передбачав кілька простих кроків: сход села з підготовленими наперед виступами кількох активістів, які б на основі крилатої на той час ленінської фрази про «релігію, як опіум народу» піддали гострій критиці місцевих релігійників; рішення сільради; подання підготовленого документа на район. Там із цим не зволікали, бо мали спущений згори план, який будь-що слід було виконати, але із збереженням усіх видимих формальностей. Так готувалася справа до закриття храм в ДаниніПорушити цей сценарій могли хіба що кілька сміливих, відважних, патріотичних і авторитетних у громаді особистостей, здатних розворушити серця зневірених односельців, згуртувати їх напередодні чергового наступу влади на святая-святих – віру пращурів і уречевлену ними на свої щедрі пожертви в центрі села святиню - диво-храм. Як показав передвоєнний досвід, ця віра й пов’язані з нею народні традиції на початку не піддавалися навіть здійснюваній партією масованій спробі витравити її зі свідомості кожного. Не піддавалася, бо генетично переходила з покоління в покоління: від дідів - батькам, а від батьків - дітям. На жаль, таких сміливців у Данині вже не знайшлося. Від таких село було зачищене ще в 20-30-х роках. «У Даніно храму не буде!»: збори колгоспників – проти Великодня і храмових свят селаЗагальні збори колгоспників у Данині постановили «заборонити в селі храмові свята»Сходи селян у селах щодо закриття комуно-більшовицькою владою церков готувалися не на порожньому місці. Цьому передували кілька пропагандистських кампаній, які почалися від середини 50-х років. Серед найбільш поширених – публічна компрометація релігійних свят, заборона брати участь у них учителям, школярам, сільським активістам. Для цього напередодні знакових дат православного календаря, таких як Свят-Вечора, Старого Нового Року, Великодня, Проводів, Трійці, Покорови та інших, влаштовувалися чергування активістів, які фіксували чин їх відзначення в кожному населеному пункті, виявляли коло учасників. Далі з ними проводилася відповідна робота. Втім, це діяло здебільшого на тих, хто був, як казали в селі, «при членських білетах». Владі ж потрібно було більше впливати на маси. Тому спробували це зробити через загальні збори колгоспників. Про одні з таких зборів маємо вельми красномовну інформацію.17 червня 1959 року, згідно зі вказівкою Лосинівського райкому партії, в селі Даніно (так тоді на російський лад офіційно переінакшили старовинну Данину) відбулися загальні збори колгоспників колгоспу «Дружба». Це була нова назва сільгоспартілі, куди щойно об’єднали три ще довоєнні колгоспи – ім. Шевченка, ім. Петровського та ім. Ворошилова. Збори ці задумані були від початку як показові. Отож, із відповідною постановою, яка мала бути опублікована в районній газеті. Для показових зборів Данину обрали не випадково. Село віддавна славилося в окрузі не лише найбільшою і найкращою церквою, а й тим, що упродовж десятиліть у дорадянську добу було центром одного з духовних округів Ніжинського повіту, а отже, осередком високодуховним і особливо побожним. Цьому задавненому «пережитку» якраз і напосілося районне парткерівництво скрутити голову. Про вислід заздалегідь спланованого заходу й читаємо в матеріалі, вміщеному на першій шпальті лосинівської «Жовтневої Зорі» від 19 червня під набраним крупними літерами заголовком: «В селі Даніно храму не буде!: Постанова загальних зборів колгоспників сільгоспартілі «Дружба с. Даніно від 17 червня 1559 року».Логотип лосинівської газети «Жовтнева Зоря»Кілька цікавих місць із цього документа варто процитувати, а деякі й коротко прокоментувати.«На протязі року в с. Даніно святкувалося кілька храмів, вигаданих попами та їх посіпаками. Ми, колгоспники, глибоко усвідомлюємо, що ці релігійні свята-гульбища приносять велику шкоду. Вони заважають проведенню господарських робіт у гарячу пору, призводять до каліцтва людей у п’яних диких бійках, приносять багатьом громадянам розлад у сімейному житті. Ми не пам’ятаємо жодного храмового дня в селі, щоб він пройшов без горя і плачу.Храми потрібні лише церковникам, духовенству, щоб поширювати релігійні забобони, щоб наживатись за рахунок віруючих. Релігійні свята – не наші свята. Ми не віримо в них». Уже з перших рядків цього тексту можна легко встановити, що такими словами селяни в селі не говорили. Тут відчувається рука якогось досвідченого райкомівського писаки, який звично жонглює ідеологічними штампами. Часом переходить на лайку, як, скажімо ось у цьому пасажі: «попи та їх посіпаки». Під посіпаками, очевидно, слід бачити членів церковних рад, паламарів і дяків, яких віддавна громада обирала з числа найдостойніших, найграмотніших. Зрозуміло, що ця частина тексту явно списана з тодішніх передовиць місцевих газет, які в ту пору нерідко «грішили» подібною ідеологічною половою. Ще більш промовистою є друга, постановочна, частина цього матеріалу, в якій ідеться про рішення данинських колгоспників: «Ми, колгоспники с. Даніно, на своїх зборах одностайно ухвалили не святкувати храмів. (Тут і далі – виділення мої. – М. Т.)Ось чому 22 червня храму, що носить назву «троїцького», у нас не буде. В цей день ми будемо всі дружно працювати на колгоспному полі. Ми просимо всіх людей навколишніх сіл і не подумати приходити до нас 22 червня на храм, бо ми не будемо його святкувати.Збори колгоспників просять райредакцію опублікувати цю постанову в газеті, щоб ніхто із жителів інших сіл не збирався сюди, щоб всі знали: в с. Даніно храму не буде. Загальні збори колгоспників закликають усіх хліборобів нашого району і в себе ніколи не святкувати храмів». Текст цей справді недолугий, фальшивий і, більше того, огидний. Він ображав релігійні почуття віруючих, сіяв у сільських громадах чвари, недовіру, розчарування й злостивість до влади. Безумовно, що автор цього опусу, та й редакція районної газети, того не бажаючи, виставили на посміховисько усього району «раптом прозрілих» данинців, які самочинно вирішили «відмінити» релігійні свята, ще й закликали до цього всіх у районі. Лосинівська газета «Жовтнева Зоря» вмістила підготовлену владою «сенсацію» з Данини на першу шпальту І насамкінець, «достойною» підверсткою до такого матеріалу є набране іншим шрифтом слово від редакції: «Релігія – дурман народу. Трудящим країни Рад, які під керівництвом Комуністичної партії борються за прекрасне життя на землі, не потрібна омана релігії, її пусті, шкідливі казки». Отож, нова кампанія дискредитації церкви була розпочата. Тепер дійшла черга до закриття храмів. Післявеликодні гробкиВід перших років після завершення кількадесятилітньої епохи безбожництва, що настала з відновленням Української незалежності, в селах нашої округи закріпилася ніким неписана традиція. Хто б де не був, далеко чи близько, яким б справами не обтяжений, обов’язково має приїхати на свою малу батьківщину та неодмінно прийти «на гробки». Так ми називаємо перші два дні за тиждень після Великодня, коли всім миром приходимо на могили родичів.Кожен несе сюди свій кошик, покритий рушником. Здебільше не купленим, а тим, який вишивала колись у молодості мати. Під ним так багато усіляких гостинців – найкращих, і, часом, найдорожчих, які вони не могли собі у той час дозволити. А ще - свічки, які запалюємо на прибраних напередодні могилах. Поминаємо. Так віддавна проходять гробки на центральному цвинтарі Данини: лава вихідців з вулиці ШевченкаСама та неповторна церемонія поминок потребує окремого опису. Адже так, як у Данині й Шатурі, мабуть, не поминають ніде. Ніде в інших близьких чи далеких українських краях ви не побачите цвинтаря, у центрі якого височіє насипана з незапам’ятних часів рукотворна висока могила і довкола якої, поміж сотень розміщених не за впорядкованими рядами хрестів, бовваніють здебільшого довгі, на кілька метрів, столи. Зроблені колись і стало ремонтовані місцевими теслями із підручних дощок, почорнілі від часу й негоди, ці незвичні атрибути цвинтарів у деяких ніжинських селах «оживають» лиш два дні на рік: вкриваються кращими скатертинами та домотканими старими ряднами, наповнюються вщерть усілякими гостинцями, напоями і наїдками, викладеними із принесених кошиків.Для відбування спільної і печальної, і водночас усміхненої тризни сідаємо за ті столи неодмінно «лавами», за вулицями села або колгоспними ланками, за якими колись були закріплені наші матері. У дивний спосіб однозгідності та добровільності такі «лави» формуємо тепер самі. Скільки печально-радісних спогадів, тремтливих емоцій, скільки гірких сліз і запізнілого каяття розливається о цій порі всіма закутками цього великого цвинтаря… Та тризна, що триває кілька годин, завжди закінчується одним і тим самим ритуалом - взаємним та щедрим обдаровуванням гостинцями. На останок тих, хто прийшов поминати. А найперше кладемо цукерки, пасочки та інші солодощі на могили тих, пам’ять про яких бережемо. Вони лежать тут, поруч, як і жили та працювали гуртом на одному кутку села. Тепер уже із хрестів виринають перед очима їхні образи. Ось найближчі з родини, в однім ряду аж шість гробів – батьки й тітки, два молоді ще брати Іван та Андрій, які несподівано відійшли за світи, так і не зібравши врожаю із засіяного ними колгоспного поля. Місце спочинку баби Устини, удови невпокореного владою вільного господаря-землелюба Івана Мозгового, – на вершечку могили, поряд із славним нащадком українського гетьмана Тараса Трясила, живою легендою не лише Данини, а й цілого краю Іваном Тарасевичем. Неподалік десь покоїться прах знеславленого і забутого сучасними данинцями багатолітнього духовного провідника краю і будівничого Данини протоієрея Петра Скорини. Ніби оживлюються у спогадах обриси облич колишніх сусідів - щиро усміхненого, із козацькими вусами діда Оксентія; подільчивої й богомільної баби Максимущихи; доброї й мовчазної баби Марви із сестрою Явдохою; козацько-патріотичного діда Павла; одноногого діда Котьолка, десятків, сотень інших, кого застав, із ким спілкувався у тій непростій епосі й запам’ятав назавжди живим. Та не меншу печаль і смуток викликають ті, кого не міг знати, але про незвичайні долі яких довідався в час підготовки до написання свого двотомника «Село». Довідався у незвичний спосіб – із заборонених раніше й захованих у найглибші архівні схрони численних сторінок, писаних упродовж різних історичних епох різними почерками й чорнилами. Сторінки ці й досі є не впорядковані, ніким не читані, припорошені пилюкою, напівзотлілі, з розмитими від неналежних умов зберігання буквами. Між багатьма ледь помітними рядками ніби криком кричать і ніби озиваються до нас долі десятків і сотень добропорядних трударів сіл і містечок колишньої Ніжинської округи. Це ті, які зазнали стільки несправедливості й горя, життя яких обірвалося передчасно й насильно. Через муки, репресії, знущання, голодомори, війни. Їх, молодих і енергійних, добрих і сильних, високоморальних і патріотичних, у різний час і за різних обставин знеславили, обмовили, зрадили, задушили, розстріляли, замучили. Здебільшого свої ж. Долі їхні й досі невідмолені, непізнані, а їхній високий житейський чин достойно не поцінований сучасниками – старшими і зовсім молодими. Зіткана із розпорошених тисячами архівних сторінок зовсім невідомих досі житейських історій і фактів, освячена правдою життя й написана зі щирого бажання автора повернути рідному краєві запізнілу правду, яка спонукатиме до переосмислення звичного й певної конкретної дії багатьох. Одних - щоб повернутися з вибіркового безпам’ятства, інших - щоб відділити завбачливо утрамбовані владою товстими шарами ідеологічної полови зерна правди, ще інших – щоб гіркі житейські уроки дідів і прадідів передати для засвоєння своїм дітям. Київ-Ніжин-Данина-Шатура