У приміському залізничному транспорті між Києвом та Ніжином, щоразу на одній із зупинок у салоні лунає потріскуючий і безпристрасний голос: «Зупинка Володькова Дівиця», а за якусь мить: «Обережно! Двері зачиняються», і потяг набирає швидкість, їде далі. І навряд чи пасажири знають, що 17 грудня виповнюється 150 років, коли цей відрізок залізниці було введено в експлуатацію.Спочатку Дівицю на шляху не планували. Але Петро Прокопович, відомий винахідник вулика, дізнався, що прокладання залізниці передбачено по старому Московсько-Київському тракту. Виявилося, що на цій території розміщувалась пасіка вченого. Він надсилає на ім’я уряду прохання про перенесення залізниці. Прохання задовольнили і вирішили прокладати колії через Ворожбу, Конотоп, Ніжин і відповідно - через Дівицю.Урочисте відкриття початку робіт було 30 квітня 1867 року. Під час підготовки площі для прокладання колії виникали різні будівельні труднощі, зокрема й у районі села, адже маршрут пролягав болотистою місцевістю. У будівництві залізниці брало участь майже 15 тисяч селян із навколишніх населених пунктів, зокрема й дівичани.Майже через 20 місяців Курсько-Київську магістраль здали в експлуатацію до тимчасової кінцевої станції Бро-вари. Пасажирські потяги мали у своєму складі 3 вагони і рухалися зі швидкістю до ЗО верст на годину, товарні складались із 15 двоосьових вагонів і рухалися зі швидкістю 20 верст на годину.На залізницю припала суттєва частина пасажиро- та вантажоперевезень гужового транспорту. Тому Ніжинська повітова управа перевела Київську поштову дорогу із Ніжина на Козелець, яка пролягала через Дівицю, у розряд «проселочных», а Дівицьке поштове відділення 19 лютого 1869 року «упразднила».Розташування села біля залізниці дозволило жителям заробляти: взимку - розчищаючи шляхи, а в інший час -розвантажуючи вагони. Деякі влаштовувались кочегарами, стрілочниками. Одним із піонерів дівичан-залізничників був Володимир Самбур, який із простого робітника дослужився до майстра залізничних шляхів у місті Калуга.Доречно зауважити, що Дівиця могла стати і вузловою станцією, оскільки на північно-західній околиці села розташовувався хутір Петергоф, який належав дійсному статському раднику Павлу Коробці. У містечку Мрин також було його помістя, і щоб спростити пересування, а також для збуту продукції Людмилівської школи, він ініціював створення вузькоколійки. Реалізації проекту завадили революційні події 1917 року.Щоб утримати робочу силу в селі, радянське керівництво заборонило видавати селянам документи, які посвідчують особу. Чи не єдиною організацією, яка приймала робітників із села без паспорта, була залізниця. Цим шансом скористався Григорій Тимошик, який 2 грудня 1947 року вступив до Київського резерву провідників Південно-Західної залізниці, де й пропрацював усе своє трудове життя.Перон з’явився не відразу. Спочатку потяги збавляли швидкість, а пасажири на ходу вистрибували із вагонів. Потім був низенький перон на три вагони, хоч і скромний за розміром, зате затишний і охайний. Поряд спорудили будинок для залізничників на чотири сім’ї. З часом звели касу та високі «Київську» і «Ніжинську» на десять вагонів модерні платформи, які й нині функціонують для зупинки приміських електричок.Поступово налагоджується призалізнична інфраструктура. Поряд із зупиночною платформою працює магазин із найбільшою в області велостоянкою. Вулицю Шевченка, яка веде до залізничної станції, у селі ще називають «дорогою життя». Близько 50 відсотків дівичан пов’язали своє життя із залізницею, працюючи на різних посадах від прибиральниць до начальників відділів. Хтось може похвалитись, що він у четвертому-п’ятому поколінні залізничник, а хтось саме там зустрів своє кохання...Сергій Тимошик, «Деснянка» №48 (733) від 13 грудня 2018 gorod.cn.ua