Автор: Ігор Лікарчук, екс-керівник Українського центру оцінювання якості освіти.
Найосновнішим продуктом життєдіяльності органів управління освітою України є різноманітні накази, інструкції, плани, програми, рекомендації.
Одні з них – кращі, інші – гірші. Одні із галузі фантастики, а інші – глибоко заземлені в радянське минуле... Скільки їх було написано, затверджено, зареєстровано – ніхто ніколи не порахує.
Цей процес продукування подібного продукту в українському освітньому вимірі має три особливості. Перша та, що ніхто із авторів, як і тих, хто затверджує чи підписує накази, рішення, розпорядження, ніколи не ніс і несе ніякої відповідальності за свій підпис. Незважаючи на те, що від цього підпису залежать долі тисяч людей і ефективність витрачання гігантських сум бюджетних коштів. І не знаю жодного прикладу з історії освітньої системи України, коли б хтось публічно визнав, що йому соромно за те чи інше прийняте рішення. Дуже показовий приклад - видання підручників за бюджетні кошти з відвертими дурницями в змісті...
Друга особливість та, що, приймаючи те чи інше рішення, підписуючи той чи інший наказ, розпорядження і т. ін. в освіті, ніхто не обраховує можливі бюджетні видатки на реалізацію цього рішення, не прогнозує результати, не прораховує ризики та можливі негативні, як і позитивні, наслідки. Один із останніх прикладів, що підтверджує такий висновок, – створення в закладах загальної середньої освіти внутрішніх систем забезпечення якості освіти, як абсолютно формального утворення...
Третя особливість: відсутня система контролю за виконанням уже прийнятих рішень, підписаних наказів, виданих інструкцій тощо. Формально вона, можливо, й існує. Але на практиці її немає. Більше того, кожен новий керівник поспішає відмежуватися від рішень, прийнятих попередниками. А зважаючи на те, що освітні керманичі в нашій державі змінюються дуже швидко, то і доля дуже багатьох рішень уже на другий день після їхнього затвердження стає очевидною. Недарма у досвідчених керівників закладів освіти давно існує практика: «Не поспішайте виконувати рішення «вищестоящих». Не виключено, що завтра їх не потрібно буде виконувати»...
Тобто, система прийняття рішень заздалегідь націлена на те, що вони виконані не будуть. Але цього ніхто визнавати не хоче. І для підтвердження – один із прикладів нашого освітнього сьогодення: прийняті рекомендації та затверджені інструкції щодо організації дистанційного навчання не підтверджені забезпеченням педагогів відповідним обладнанням для його проведення...
Цю тему можна продовжувати розвивати дуже довго. Бо вона для нашої системи освіти вічна. Незважаючи на те, що змінюються міністри освіти, їхні заступники, керівники місцевих органів управління освітою. І всі вони найважливішим завданням бачать щось розробляти, змінювати, реформувати, затверджувати, підписувати... Але в результаті – все йде по колу... Чи не тому все частіше згадую слова Г. Сковороди: «Не вчіть яблуню родити яблука, краще відженіть від неї свиней...»
