До радянських часів українська мова була значно багатшою. Частина слів, які ще в дев’яності звучали екзотично, згодом повернулися. Приміром, "горнятко" і "смаколики". Але більшість ховається від жителів великих міст у книжках чи пам’яті сільських бабусь. Про мову "сличну", себто "гарну", йдеться у сюжеті ТСН.12:00.

До села Мовчанівка сорок кілометрів від Тернополя. Місцеві жительки Ольга Кульбаба, для місцевих Кульбабиха, прийшла в гості до цьоці Гані. 

"Зараз я одягнена в гацях або калесоне (штані). Зверху, коли спекотно, одягаємо таку тоненьку льолю (футболка). Чи які гумовці альбо чуні (відкриті капці). Мешти – це звичайні туфлі, які закриті. І чіпляємо припінду – це фартух. Аби не забруднити титульний образ", - описує свій одяг жінка.

Ганя шукає для гості "маєток" - у що "перебратися", аби піти на город.

"Парадовий одяг, пацєрні гаці – то я в них на город не піду звісно. Та дай ті ватарки", - це вже про робочі обладунки.

Хохля (ополоник), полумисок (миска), креденець (буфет для посуду) – це кухонне приладдя.

"Різали ми свиню нещодавно – багато лишилось сала, потрібно вшкварити на ронделику (неглибока сковорідка)", - каже ґаздиня.

Рискаль (лопата), гралі (вила), путня (відро) – це вже надворі.

"Хопта - це трава, ми сиплемо хопту курчатам", - пояснює жінка.

За п’ятс ...

Читайте повний текст статті за цим посиланням